Як продати Ейфелеву вежу

Минулого тижня тут з'явилась стаття про Ейфелеву вежу, нарешті я знайшов час щоб перекласти не менш цікаву статтю про те як одному аферисту вдалося продати її. Так, Віктор Люстіг продав Ейфелеву вежу у 1925му році, і навіть не один раз, а двічі протягом двох місяців!

Щоб зрозуміти, як же йому це вдалося треба спочатку дізнатись ким він був.

Віктор виявив свій талант переконувати людей ще будучи юнаком. Він володів кількома мовами і подобався людям. Незабаром він міг починати розмову майже з усіма. Він почав з малих афер, але незабаром відточив свої навички до того що міг легко впливати на довіру людей. З метою асоціювати себе з багатіями, Віктор почав крутитися в тих же місцях, де і вони. Тоді він почав плавати на океанських лайнерах між Європою та Америкою. На борту він грав з себе заможного бізнесмена який не дуже переймається рахуванням грошей. Він швидко заводив друзів серед пасажирів і вишукував найбагатших та найбільш вразливих для його афер. Коли його нові друзі відчували себе комфортно з ним, і заходила розмова про гроші, він ніби знехотя розкривав таємницю свого багатства, його "ящик з грошима". Ящик був майстерно створений з червоного дерева з латунними циферблатами та роликами всередині, який, як він стверджував, може друкувати сто-доларові банкноти. Він демонстрував це, засунувши всередину разом з чистим папером одну банкноту, а потім, після шести годин "хімічної реакції" він витягував з іншої сторони дві справжні купюри. 

Він вважав, що набагато краще обдурити одного багатія ніж багатьох звичайних людей . До кінця плавання він знав які люди були вразливими для його афер. Потім він пропонував ящик для продажу. Побачивши справжні купюри вони вже були впевнені у тому що ящик справді працює. Він неодмінно подавав скриньку перед висадкою з судна за суму близьку до $ 10000. Одного разу він навіть отримав прибуток у розмірі $ 25000, а це, якщо порівняти, десь $ 250000 сьогодні.

В чому був фокус? Він вставляв кілька справжніх купюр в ящик для демонстраційних цілей, а шість годин для "хімічної реакції" були просто забезпеченням достатнього часу для втечі. На той час, коли жертва відкривала істину, Віктор вже був достатньо далеко.

Коли йому набридла ця афера він відправився в Париж, щоб провернути іншу. У той час Париж був центром цивілізованого світу, і він був сповнений оптимізмом. Одного ранку, насолоджуючись чашкою кави в своєму улюбленому кафе, Віктор прочитав цікаву газетну статтю, обговорення щодо витрат на утримання 36-річної Ейфелевої вежі.

Вежа була побудована у 1889 році і вже давно мала бути розібрана. Багато хто не любив її, тому що вона дуже відрізнялась від інших історичних будівель Парижу, і стирчала на горизонті як іржава металева вежа. Багато парижан вважали вежу більмом на оці і не пасуючою до класичних будівель міста та вважали що вона має бути знесена, інші ж навпаки ставилися до неї як до ікони.  Інша проблема полягала в тому, що вежа почала іржавіти і для бюджету міста було проблематично знайти кошти на підтримку її задовільного стану. Думки громадян розійшлися, і коли це відбулось Віктор побачив шанс провернути аферу.

Мислячи так, як тільки аферист може мислити, він розробив схему, щоб заробити трохи грошей і зробити неможливе, продати вежу.

Він підробив декілька бізнес-карт і називав себе "Заступником директора у Міністерстві пошти і телеграфу". Потім він розіслав листи шести найбільших дилерів металобрухту і запросив їх на таємну нараду для обговорення не менш таємного бізнесу. Він оплатив їм один із найкращих готелів міста і годував та поїв їх. Підкреслюючи необхідність тримати все в таємниці і тримати дискусію подалі від суспільства, він запевнив дилерів що рішення знести вежу вже прийняте. Він сказав що їх ставки були необхідні для того, щоб місто могло визначити реальну вартість заощаджень і щоб після зносу вони могли повідомити суму громадськості. Один з них отримає контракт на демонтаж і продаж вежі, якщо вони зроблять свої ставки протягом чотирьох днів.

Він намагався переконати дилерів під час екскурсій лімузином. Потім Віктор обговорював деталі з кожним з них окремо. Він хотів переконатися, що всі вони мали рівні можливості і що більш важливо, хто зацікавлений більше за інших. Один виділявся серед інших, і виглядав трохи як селюк. Андре Пуассон був новачком у Паризькому бізнесі та хотів цим контрактом заробити собі репутацію. Віктор оцінив його найбільш уразливим для шахрайства. Коли Андре почав ставити запитання та запідозрив щось, Віктор відвів його в сторону і зізнався, які мізерні зарплати він зробив в якості державного службовця  і натякав на хабар. Як не дивно, але це заспокоїло дилера, тому що хабарництво було звичайною справою у Парижі, і врешті-решт не став би шахрай просити в нього хабара, чи не так? Кілька таких натяків і Андре вже був готовий дати хабара у розмірі $ 20000 за можливість отримати договір. Наступного дня, Андре віддав Віктору $ 20000 готівкою плюс $ 50000 власне за Ейфелеву вежу, а за годину Віктор із грошима вже сидів у потязі до Відня.

Віктор шукав інформацію щодо своєї афери у Парижі, але дуже здивувався коли навіть через місяць по неї не було і згадки. Мабуть, Андре було соромно розповісти про це і зробити себе об'єктом насмішок. Недовго спочиваючи на лаврах, Віктор вирішив провернути аферу ще раз і повернувся в Париж. Цього разу він обрав шість інших торговців металобрухтом, але на жаль на цей раз один з дилерів попередив поліцію про ці дивні спроби продати вежу.

Віктор встиг втекти до Америки, де він задовольнявся тим, щоб обманював американців всіх класів і професій, в тому числі навіть шерифа в штаті Оклахома яким він продавав свої "ящики з грошима". Звичайно ящик швидко перестав видавати гроші і шериф зрозумів що його обдурили.  Він знайшов Віктора в Чикаго, ткнув того пістолетом в обличчя і заарештував. Віктор спробував викрутитись і звинуватив у всьому бракований екземпляр і неправильні налаштування. Щоб лишитись на свободі він повернув шерифу $ 10000 і той його відпустив. На жаль для шерифа ці гроші були підробленими і він був заарештований в Новому Орлеані в момент сплати дивними сто-доларовими купюрами. Шериф провів кілька років у в'язниці і йому так і не вдалося знайти Віктора Люстіга, але, як і більшість аферистів, Віктор був врешті-решт спійманий і засуджений до тюремного ув'язнення.

У 1947 році він помер у в'язниці Алькатраз.

Малюнки на піску Джима Деневана (Jim Denevan)

Художник Джим Деневан (Jim Denevan) створює малюнки просто на піску, користуючись при цьому лише палицею. знайденою зазвичай на пляжі. Чудово, але так недовговічно. Адже подібне художество існує тільки до тих пір, поки хвиля океану не лине на нього і не забере весь цей шедевр з собою.

Джим Деневан з Санта-Круз - відмінний серфінгист, що працює шеф-кухарем, і до того ж ще й всесвітньо відомий художник, який малює на піску. Він створює піщані малюнки на просторих одиноких пляжах від Santa Cruz до Half Moon Bay ось уже протягом майже десяти років.




Джим малює на піску вручну. Знайшовши відповідну палицю, яка є єдиним інструментом його творчого процесу. Дивно те, що він не використовує жодних мірних приладів та не проводячи попередньо ніяких вимірів. У це важко повірити, настільки геометрично правильними і точними виходять його фігури. Джим малює, працюючи до семи годин на добу і проходячи в цілому 30 миль за день.


Розглядаючи картини на піску з висоти пташиного польоту, вони здаються якимись абстрактними зразками, але перебуваючи на березі океану, безпосередньо на самому пляжі, ці малюнки набувають зовсім іншої форми, змушуючи нас замислитися про простір, відстані і перспективу. З часом, все це заберуть хвилі, не залишивши навіть і сліду.

Відео показує малюнок 2009 року у штаті Невада, зняте кінорежисером Петером Хінсоном(Peter Hinson). Петер каже "Насправді мені здавалось що нічого не видно з Землі. Я гадки не мав, не що це схоже поки ми не піднялись у повітря. Джим добре виконує свою роботу".

Сторінка художника

Ейфелева вежа

Ейфелева вежа є одним з 7 чудес світу створених людськими руками. Можна впевнено сказати що вона є символом будівництва та архітектури. Не менш впевнено можна назвати її й гордістю Франції.


Наприкінці дев'ятнадцятого століття в Парижі побудували залізну вежу яка розташована на Марсовому полі(Champ de Mars). Вона стала не тільки глобальною іконою Франції, але й однією з найбільш відомих структур у світі. Ейфелева вежа є найвищою будівлею Парижу та однією з найбільш відвідуваних пам'яток в усьому світі. З моменту конструкції вежу відвідали понад двісті мільйонів людей, і кожного року мільйони людей приїжджають щоб піднятись на неї. Названа на честь свого конструктора, інженера Гюстава Ейфеля, вежа була збудована як вхідна арка на Всесвітній ярмарок 1889 року.

Вежа має висоту 324 метри, приблизно таку ж висоту як 81-поверховий будинок. Не включаючи довжину антени, вона є другою за висотою будівлею у Франції, після Віадука Мійо, завершеного в 2004 році. Важить металева конструкція 7300 тонн, а включаючи не метелеві компоненти близько 10000.

Башта складається з трьох рівнів на які пускають відвідувачив. Нагору можна піднятися по сходах або користуючись ліфтом до першого та другого рівнів. До першого рівня треба зробити більше 300 кроків, так само як і від першого до другого. Третій і найвищий рівень доступний тільки на ліфті.

Вежа присутня на тлі майже всіх фільмів, дії яких проходять у Парижі. Її легендарний статус підтвердили у 1992 році коли вона була використана в якості логотипу у французькій заявці на проведення літніх Олімпійських ігор.

Структура була побудована у 1887-1889 роках як вхідна арка на Всесвітній ярмарок з нагоди святкування сторіччя Великої французької революції. Спочатку Ейфель планував звести вежу в Барселоні для Всесвітньої виставки 1888 року, але люди з муніципалітету міста вирішили, що ця дивна і дорога будівля не відповідає загальній архітектурі міста. Після відмови Барселони Ейфель представив свій проект людям відповідальним за Всесвітню виставку в Парижі, де він збудував вежу рік по тому, у 1889 році. Вежа була закінчена 31 березня 1889, і відкрита 6 травня.

Будівля була зустрінута гострою критикою з боку громадськості коли вона була побудована, причому багато хто називав це більмо мна оці. Газети того часу були сповнені гнівних листів від мистецьких спілок Парижу. Ось одна цитата з публікації що до Всесвітньої виставки у Парижі 1892 року в американській газеті: "І протягом двадцяти років ми змушені бачити, розтягнену на все місто чорну пляму збудовану з пластин заліза із клепками".

Письменник Гі де Мопассан- який стверджував що ненавидить вежу, начебто щоденно обідав в її ресторані. Коли ж його запитали чому, він відповів, що це єдине місце в Парижі, де будівлю не видно. Сьогодні, вежа вважається дивовижним зразком структурного мистецтва.

Одне з голівудських кліше в фільмах це впевненість що з любого вікна Парижу ви неодмінно побачите вежу. Насправді, через обмеження висоти будівль в Парижі небагато високих будівель мають чіткий вид на Ейфелеву вежу.

Ейфель мав дозвіл на існування вежі протягом 20 років, тобто насправді її повинні були демонтувати в 1909 році, коли право власності матиме місто Париж. Міська влада планувала знести його, але після того як з'ясували що вежу можно використати для комунікації було дозволено залишити її після закінчення терміну дії дозволу.

Стокгольмський синдром

Стокгольмський синдром — дружба заручника з викрадачем — психологічний стан, який виникає при захопленні заручників, коли заручники починають симпатизувати викрадачам або навіть ототожнювати себе з ними.


Авторство терміну належить криміналісту Нільсу Біджероту (Nils Bejerot), який увів його в час аналізу ситуації, що виникла в Стокгольмі під час захоплення заручників в серпні 1973 року.


Деталі стану і його причини

* Заручники ототожнюють себе з захоплювачами в силу дії захисного психологічного механізму «не нашкодь своїм» — якщо загарбники «приймають», хоча б частково, заручника за свого, якщо дії заручника будуть сприйматись як спільні і позитивні, то йому не буде вчинено шкоди і навіть навпаки, його будуть захищати від штурмуючих.

* Заручник розуміє, що при спробі штурму він може постраждати. Замість неприємної, але терпимої ситуації, яка не передбачує безпосередньої шкоди, він може опинитись в більш напруженій ситуації, коли одна неправильна дія з чиєїсь сторони призведе до смерті або шкоди для здоров’я чи майна заручника. Заручник може постраждати не лише від захоплювача, який приводить погрозу у виконання, але й від куль штурмуючих або токсичної дії нейтралізуючого газу.

* При тривалому знаходженні в полоні заручник спілкується з захоплювачем, впізнає його як людину, починає розуміти його. Заручник розуміє причини захоплення, розуміє, чому захоплювач хоче досягти і яким способом; особливо це виявляється при захватах, які мають політичну причину — заручник впізнає претензії захоплювача до влади, переймається ними і може прийти до висновку, що позиція захоплювача — єдина вірна.

* Заручник психологічно дистанціюється від ситуації; вважає, що з ним таке статись не могло. Він спробує забути про ситуацію, займаючись конкретною діяльністю.



Захоплення заручників в Стокгольмі в 1973 році

23 серпня 1973 року о 10:15 Ян Ерік Улсон (Jan Erik Olsson), утікач з тюрми і не особливо небезпечний злочинець, увійшов в будівлю банка «Sveriges Kreditbank», дістав автомат, вистрелив в повітря і крикнув щось ніби «вечірка починається».

Він узяв в заручники чотирьох працівників банку — трьох жінок і чоловіка, імена заручників: Біргіта Лундблад (Birgitta Lundblad), Крістін Енмарк (Kristin Enmark), Елізабет Олдгрен (Elisabet Oldgren) і Свен Сафстром (Sven Safstrom). За вимогою Улсона, поліція звільнила і доставила в банк його співкамерника — Кларка Улофсона (Clark Olofsson).

26 серпня поліцейські просвердлили отвір в стелі і сфотографували заручників і Улофсона, однак Улсон помітив наміри поліції і почав стріляти, обіцяючи всіх перебити у випадку газової атаки.

Однак, 28 серпня газова атака все ж таки відбулась. Через півгодини після її початку захоплювачі здались, а заручників вивели цілими й неушкодженими.

Колишні заручники заявили, що боялись не захоплювачів, які нічого поганого їм не зробили, а поліцію. За деякими даними, вони за свої гроші найняли адвокатів Улсону і Улофсону.

В ході судового дослідження Улофсону вдалось довести, що він не допомагав Улсону, а навпаки, намагався врятувати заручників. З нього зняли всі звинувачення і відпустили. На свободі він зустрівся з Крістін Енмарк і вони стали товаришувати сім’ями.

Улсон був засуджений до 10 років тюремного ув’язнення, де отримував багато позитивних листів від жінок.



Відомі випадки


Патриція Герст

Патриція Герст (Patricia Hearst) була захоплена 4 лютого 1974 року групою «Симбіонійська визвольна армія» (Symbionese Liberation Army — SLA). Викрадачі отримали від сім’ї Герст 6 млн. доларів, але дівчина звільненою не була. Згодом з’ясувалось, що вона вступила до лав SLA і взяла участь у груповому збройному нападі.

В вересні 1975 року вона була затримана разом з іншими солдатами SLA.

Елізабет Смарт

Елізабет Смарт, 14-річна дівчинка, була викрадена, «ідеологічно оброблена» і повторно викрадена психічно хворим чоловіком, який чіплявся до неї протягом 2002—2003. років; після першого суворого примусового ув’язнення, Елізабет провела кілька місяців живучи зі своїм захоплювачем. Це можливо не є типовим випадком Стокгольмського синдрому оскільки вона стверджувала, що не любила свого викрадача і мала з ним контакти лише зі страху.

Івон Рідлі

Журналістка «Daily Express» Івон Рідлі була викрадена в Афганістані талібськими екстремістами в вересні 2001. року і утримувалась ними 11 днів. Протягом цього періоду вона обіцяла імамові, що вивчить іслам, якщо їй дозволять повернутись до Лондона. Івона прийняла іслам влітку 2003. року і наразі дотримується суворих ісламських поглядів. Однак, вона заперечує припущення що прийняття нею ісламу є результатом Стокгольмського синдрому, стверджуючи: «Я була залякана своїми викрадачами. Мене ображали, я була побита і позбавлена їжі. Це тривало допоки я не зізналась, що цікавлюсь ісламом»

Alexandros Vasmoulakis

Художник Alexandros Vasmoulakis довгий час ховався під нікнеймом ZAP51 тому що як і будь-яка людина що розмальовує будинки свого міста не дуже хотів бути заарештованим за це. Протягом довгого часу його роботи,а це окрім стріт-арту ще і різного виду інсталляції, з'являлись виключно під ім'ям ZAP51 на його сайті, але після того як він зрозумів що переслідувати його за вуличне мистецтво як не дивно ніхто не збирається відкрив своє ім'я.
Я знайшов в інтеренеті досить цікаве інтерв'ю з ним,а також після нього є кількість робіт які мені здалися найцікавішими.

Зак: Перше питання для тих, хто не знає хто ти та звідки ?


Александрос: Моє ім'я Александрос Васмулакіс, я народився в Афінах у 1980 році, навчався живопису в Афінській школі образотворчих мистецтв. На даний момент живу в Берліні.


З.: Як у багатьох митців початку двадцятого століття таких як Бальтус чи Модільяні, в твоїх роботах майже завжди присутні люди з незмінним типом обличчя. Якісь темні, з глибокими очима та обличчам як у Кафки, чи щось подібне до нього. Звідки ці обличчя? Чи вони схожі на греків?


А.: Процес починається в першу чергу з розриву сторінок із журналів, потім я збираю з фрагментів інших осіб, в основному я використовую гламурниі реклами. Наступним кроком є вибір підходящих елементів (рот, очі, ніс), а також поєднання їх з моїм власним зображенням. Насправді це колаж, але це не очевидно, тому, що в остаточному проекті все це зроблено тільки чорнилами та акрилом. Найпершою ідеєю є створити щось за рахунок знищення іншого.


З.: Ти використовуєш багато методів пов'язаних з комерційною ілюстрацією, але перетворюєш їх дуже відрізняючимися від своїх первинних цілей і повідомлення. Багато художників роблять це, але вони зазвичай перекручують це на інше повідомлення. Виглядає ніби замість того, щоб показати глядачам прості, зрозумілі повідомлення типу реклами та більшості сучасного образотворчого мистецтва ти намагаєшся знищити просте повідомлення і просто залишити людей з малюнком. Чи це так?


А.: Ну, частково так. Зберігаючи повідомлення вільним та приблизним я намагаюсь змусити глядача включити його/її власний досвід. Цей спосіб дає місце двозначності, неясності та сумнівам. Це на один крок ближче до поезії.


З.: Схоже що ти знаходишся під впливом як західної ілюстрації, так і свого роду більш мультяшної, гострої, та сатиричної ілюстрації зі Східної Європи у 70-х і 80-х. Це свідома річ? Це тому, що Греція знаходиться майже в центрі Європи?


А.: Насправді Греція знаходиться на кордоні Європи і в цілому більш схильна до східних та арабських характеристик ніж європейських. Я би сказав, що в першу чергу я став ще однією жертвою глобалізації! Мої роботи були зроблені під впливом художників і рухів з усього світу.


З.: Ти багато малюєш на вулиціх, створюєш рекламні роботи, та ще окрім цього твої роботи продаються в галереях сучасного мистецтва. Часто мені здається, що з таким художником як ти світ сучасного мистецтва має бути набагато більш консервативним, ніж світ комерціЇ. Ти не знаходиш що це так?


А.: Ні! Це залежить лише від того, наскільки добрим і ефективним є ваш галерист. Протягом майже десяти років я працював позаштатним ілюстратором і зустрічав дуже приємних клієнтів, але також дуже жорстоких. Існує певний тип клієнтів без будь-якої поступливості, це створює неприємні співпраці. Без сумніву, обидві сторони не янголи і митцям доводиться йти на компроміси, але багато лайна трапляється повсюдно. Я гадаю, що якщо ти маєш доброго галериста, то світ образотворчого мистецтва стає набагато краще і менш консервативний.


З.: Здається що на створення більшості твоїх вуличних робіт потрібно багато часу, як тобі вдається уникати арештів? Або ти працюєш переважно легально?


А.: 90% моїх робіт були створені на вулицях Греції, в Афінах. Політична та соціальна ситуації в країні ще досить вільні і це дає можливість для аномії всіх видів. Не обов'зково просити дозволу на розмальовування комунальної власності. Мене заарештовували декілька разів, але кожен раз все завершувалось дискусіями на тему мистецтва з поліцейськими, які намагаються зрозуміти що мотивує деяких художників працювати на вулицях. Іноді візити до поліцейського відділку можуть бути цікавими.


З.: Відчувається сильна схильність до геометрії в твоїх роботах. Як ти гадаєш, звідки це?


А.: Я люблю трикутники!


З.: Можеш взяти роботу, не свою власну, і сказати що ти пор неї думаєш?

Це різдвяна ялинка в Афінах у грудні '08 (докладніше тут):

А.: Хоча це офіційно не розглядається як витвір мистецтва, це справжній шедевр! Це не тільки тому, що я ненавиджу Різдво або через те що я люблю красу руйнування і насильство ... Ця вистава є відповіддю на соціальну гниль та нещире побажання щастя і це зроблено дуже різким і красномовним чином.

Домініканський собор, Львів

Домініканський собор (сьогодні — Церква Пресвятої Євхаристії) — греко-католицька церква у центральній частині Львова, у зоні всесвітньої спадщини ЮНЕСКО; пам'ятка архітектури національного значення. До ІІ світової війни — головний собор римо-католицького монастиря ордену домініканців; у радянський період — музей історії релігії.

В 1749 році за проектом інженера і архітектора де Вітте був закладений фундамент собору. Будівництвом керував М. Урбаник, з 1764 року — К. Мурадович, а закінчував фасад С. Фессінгер. До 1764 року будівництво було/, в основному, завершене, але після пожеж 1766 і 1778 років роботи відновилися. В 1865 році за проектом архітектора Юліана Захарієвича до костьолу прибудували чотириярусну дзвіницю. В 1895 році був перебудований ліхтар на куполі, в 1905—1914 роках відреставрований інтер'єр. Собор побудований в стилі пізнього бароко за західноєвропейским зразком. Кам'яний, в плані він зображає витягнутий хрест з овальною центральною частиною і двома дзвіницями по боках. Звеличує церкву величезний еліптичний купол. Масивні здвоєні колони підтримують галереї і ложі, прикрашені дерев'яними статуями роботи львівських скульпторів другої половни 18 століття. Над галереями — колони барабана, що підтримують купол. В інтер'єрі збереглися скульптури С. Фессінгера. В 1956—1958 роках велись реставраційні роботи. До собору примикає будівля монастирських келій, перебудована заново у 1556—1621 роках і відновлена після пожеж 1766 і 1778 років. Будівля кам'яна, прямокутна в плані, трьохповерхова, з двома внутрішніми двориками, з типовою для монастирських будівель коридорною системою планування і арковими перекриттями.

Десятка найдорожчих об'єктів

Нижче поданий список найдорожчих проектів у світі, а також країни, яки їх фінансують, та терміни їх завершення.


1) Міжнародна космічна станція (в стадії будівництва) ($ 157 млрд.)

Країни: Канада, Японія, Росія, Сполучені Штати та Європейське космічне агентство.

Рік закінчення: 2011 (заплановано)

2) Ітаіпу ($ 27 млрд.)

Країни: Бразилія, Парагвай


Рік закінчення: 1984

3) Гребля "Три ущелини" (в стадії будівництва) ($ 25 млрд.)


Країна: Китай


Рік закінчення: 2011 (заплановано)

4) Авіаносець класу CVN-78 (в стадії будівництва) ($ 8,1 млрд.)


Країна: Сполучені Штати


Рік закінчення: 2015 (заплановано)

5) Трубопровід на Алясці ($ 8 млрд.)


Країна: Сполучені Штати


Рік закінчення: 1977

6) Атомна електростанція Олкілуото (в стадії будівництва) ($ 7,8 млрд.)


Країна: Фінляндія


Рік закінчення: 2012 (заплановано)

7) ITER - експериментальний реактор синтезу (в стадії будівництва) ($ 6,5 млрд.)


Країни: Китай, Європейський Союз, Індія, Японія, Росія, Республіка Корея, Сполучені Штати


Рік закінчення: 2016 (заплановано)

8) Міст Нью-Бей (Сан-Франциско та Окленд, штат Каліфорнія) (в стадії будівництва) ($ 6,3 млрд.)


Країна: Сполучені Штати


Рік закінчення: 2013

9) Великий адронний коллайдер ($ 6 млрд.)

Країна: CERN


Рік закінчення: 2008

10) Міст Оресунд ($ 6 млрд.)


Країни: Данія, Швеція


Рік закінчення: 2000